Новини

Презентація пілотного українсько-естонського культурного проєкту: “Броди: таємниці старого міста”

6 листопада 2024 р.  на онлайн платформі «Супермаркет рішень для громад» Асоціації малих міст України (АММУ) відбулася презентація пілотного українсько-естонського культурного проєкту: “Броди: таємниці старого міста”. Бродівська громада презентувала інтерактивну карту міста, розроблену Бродівським історико-краєзнавчим музеєм на основі естонської платформи Navicup. Цей телефонний додаток було апробовано до Дня міста Броди у вигляді міського пізнавального квесту.

Зустріч модерувала Оксана Кирилюк, виконавчий директор АММУ, яка розповіла про українсько-естонський проєкт, присвячений 33-ій річниці незалежності України, в якому брало участь багато громад, однак тільки Бродівська громада зуміла пройти цей шлях до кінця і створити інтерактивну карту міста. З привітальним словом до учасників звернувся секретар Бродівської міської ради Руслан Шишка, коротко охарактеризувавши нашу громаду, її розташування, багату історію та культурний спадок, роботу Бродівського історико-краєзнавчого музею в напрямку популяризації історії краю та розвитку туризму. З вітальним словом до учасників звернувся також представник естонської компанії NAVICUP Аско Беренс (Asko Berens) (Естонія), який розповів про співпрацю з музеєм у Бродах над створенням додатку та подальше бажання розвивати цю інтерактивну платформу в культурній, освітній сферах.

Презентацію проєкту провів директор КУ “Бродівський історико-краєзнавчий музей” Бродівської міської ради Василь Стрільчук. Він покроково розповів про історію створення інтерактивної карти “Броди: таємниці старого міста”, які проблеми і труднощі виникали на шляху від ідеї до реалізації проєкту. Окрему увагу доповідач звернув на вибір компаньйона (екскурсовода) – бобра Бродислава, його роль і значення в додатку. Учасники заходу ознайомилися з тим як відбувалася апробація карти, презентацію якої було приурочено до 940-ї річниці з часу першої писемної згадки про Броди. Директор музею розповів також про можливості розвитку платформи Navicup для популяризації культурної спадщини міста та розвитку пізнавального туризму на теренах Бродівської громади, а також подальшими кроками й ідеями.

Учасників заходу, а їх було понад 50 представників різних громад України, зацікавила презентація та додаток Navicup, про що свідчили окремі запитання і дописи в чаті та прохання поділитися презентацією і контактами директора музею.

На завершення заходу пані Оксана подякувала естонським партнерам за співпрацю, Бродівській громаді і музею за успішну реалізацію цікавого проєкту та відзначила, що наша громада є  завжди є досить активною та прогресивною.

 

P.S. Зайти на інтерактивну карту “Броди: таємниці старого міста” можна за посиланням. Необхідно завантажити додаток Navicup на телефон. Якщо ви хочете спробувати свої сили в квесті, то зареєструйтеся. В іншому випадку Вам достатньо мати на телефоні лише програму Navicup, включити gps і бродити історичними місцями Бродів, читаючи історії визначних пам’яток, чи слухаючи їх голосом ШІ.

Листопад 6, 2024 in Місто, Музей Коментарі (0)

Архітектурна окраса міста Броди

У сьогоднішній публікації з нагоди 940-ої згадки про місто Броди зупинимося на одній з найвідоміших і найпрезентабельніших будівель нашого міста, що понад 110 років формує його обличчя та архітектурний краєвид. Це будинок сучасного Бродівського фахового педагогічного коледжу імені Маркіяна Шашкевича, а в минулому – будівля повітового суду.

Про саму споруду та установу, яка  майже 80 років функціонує у ній, написано чимало. Варто відзначити ґрунтовну працю науковця Богдана Михалюня «До питання про спорудження повітового суду в Бродах» (Броди і Брідщина. Статті, дослідження, документи / Відп. ред. Д.В.Чобіт. Броди, 2014. С.554-559), спогади громадського діяча, політв’язня, поета, випускника І-го випуску педучилища Євгена Дацюка «Віват, Альма-матір! (До 50-річчя з дня заснування Бродівського педагогічного училища)» (Брідщина. Літературно-краєзнавчий журнал. 1996. № 8–9. С. 3–16.), статтю журналіста Миколи Шуневича «Віхи розбудови і становлення педколеджу імені Маркіяна Шашкевича» (Брідщина – край на межі Галичини й Волині. Збірник 10. Броди, 2017. С. 35–39).  Використовуючи ці та інші матеріали, доповнивши їх нововиявленими фактами, розглянемо історію самої будівлі в контексті історії нашого міста та життя його мешканців.

Поява споруди сучасного старого корпусу Бродівського педколеджу безпосередньо пов’язана з функціонуванням повітового суду в м. Броди. Загалом історія діяльності повітових судів в Австрійській імперії та, зокрема, і в Галичині, як її частині, розпочалася 14 червня 1849 р., коли було видано імператорський патент про судоустрій. У Бродах повітовий суд не мав власного будинку та розміщувався в різних орендованих приміщеннях. Відомо, що на початку ХХ ст. повітовий суд знаходився в будівлі, яка належала магістрату міста і розташовувалася на вул. Ю.Коженьовського (нині будинок відділу освіти – вул. В.Стуса, 22).

старий суд

Будівля старого цісарсько-королівського повітового суду в м. Броди. Вигляд з поштової листівки поч. ХХ ст.

Намір збудувати окреме приміщення для потреб повітового суду виник уперше в 1906 р. Однак до конкретних кроків реалізації цього задуму дійшло в 1909 р. Громада міста хотіла, щоб нова споруда «для різних контор» була збудована на місці аварійних казарм в центрі міста (відомий в минулому «п-подібний» будинок, що знаходився на схід від сучасного майдану Свободи), які на той час стояли пусткою. З цією метою писалися клопотання, висилалися депутації, але уряд сам вирішив збудувати будівлю, кошторис якої мав складати 313 076 корон 15 гелерів, для приміщень  суду, арештів, податкової служби та інспекції з обліку земельного податку в іншому місці.

Наприкінці травня 1909 року управління юстиції оголосило конкурс «на спорудження урядового будинку для приміщення повітового суду, арештів, податкової інспекції та земельної податкової інспекції в м. Броди». В конкурсі переміг львівський архітектор Іполит Слівінський (1866–1932), який крім того був ще відомим політиком (послом до парламенту Австро-Угорщини, членом міської ради Львова), видавцем. Він був знаним і авторитетним спеціалістом у зведенні подібних будівель повітових судів, зокрема у Заболотові (1900 р.), Городенці (1902 р.), Калуші (1903 р.), Долині, а також будівлі дирекції скарбового повітового уряду Самборі (1910 р.) та ін. Після досягнення домовленостей і підписання контракту улітку 1910 р. розпочалися будівельні роботи, якими керував Михайло Домбровський. Цікава інформація про спорудження будівлі записана у альбомі «Історія Бродівського педучилища», що зберігається нині в музеї педколеджу.

«Перші цеглини фундаменту заклав в 1910 році 15-ти річний робочий-каменяр, Луканець Дмитро Петрович. Всю роботу по будівництву робітники виконували ручним способом. Будували будинок 30 робітників, з них 15 осіб 15-річного віку.

– На спеціальних носилках за плечами ми зносили цеглу на І–ІІ–ІІІ поверх, а бетон носили в мішках на спині – згадує каменяр Максимчук Матвій Семенович.

– Всі каміння, граніт обробляли руками. Це була тяжка виснажлива праця робітника».

Згідно з договором загальна вартість робіт повинна була становити 359 444 корони 67 гелерів, а будівництво мало завершитися не пізніше 15 вересня 1911 р. Очевидно, що виконавець вчасно завершив основні роботи. Про це може свідчити і допис у часописі «Львівський кур’єр» («Kurjer Lwowski») від 10 жовтня 1911 р. про те, що «судові урядники поволі переходять із старої будівлі у нову, яка зовні виглядає чудово і знаходиться в спокійному місці». У першій половині 1912 р. проводилися додаткові роботи: забезпечення мурів від вологи та було проведено електричне освітлення фірмою «Техніка» під керівництвом Осипа Бєшльосса. 30 березня 1912 р. відбулося урочисте відкриття будівлі нового повітового суду. Чин освячення здійснили римо-католицький та греко-католицький декани о. Краус та о. Анатоль Долинський. На урочистостях виступали настоятель Підкамінського монастиря о. Стефан Плащиця, начальник суду Владислав Кузінський, нотаріус Ян Вевюрський, бурмистр Бродів доктор Станіслав Ріттель, адвокат доктор права Якуб Бик.

Будівля суду поштівка

Новозбудований будинок повітового суду в Бродах на поштовій листівці, виданій близько 1914 р.

Незважаючи на те, що новозбудоване приміщення суду було освячене і судові урядники працювали вже кілька місяців, податкові службовці з фінансової дирекції та скарбового уряду, які розміщувалися у будівлі кін. XVIII – поч. ХІХ ст., що знаходилася на Старих Бродах (на місці сучасного скверу з пам’ятником 900-річчя першої писемної згадки про Броди), не спішили переселятися до нової будівлі. Як зазначалося у тогочасній пресі, основною причиною цього було те, що урядники остерігались холоду і вологості, які їх чекали в нових приміщеннях. Все це створювало незручності для жителів міста, які «для сплати податку змушені були так далеко ходити». Побоювання тодішніх податківців були не безпідставні. Як повідомлялося у «Львівському кур’єрі» від 13 квітня 1912 р. про події в Бродах: «Сильні паводки затопили майже всі підвали нової будівлі суду, де знаходиться реєстратура. Вода знищила багато актів, і двірник, що жив там, ледве врятувався». Очевидною причиною цього був рівень розміщення самої будівлі відносно центральної частини міста і проблема ґрунтових вод, а крім того й те, що сама споруда суду знаходилася за оборонним валом XVII ст. на місці оборонного рову, яким колись протікала вода. До речі, проблема з підтопленням і до сьогодні нагадує про себе. Таким чином, додаткові роботи для забезпечення мурів від вологи, що проводилися у першій половині 1912 р. (про що згадувалося вище), правдоподібно були пов’язані із вирішенням цієї проблеми. Це і не тільки, очевидно, збільшило первісну вартість будівництва урядового будинку. Між виконавцем і замовником виникла суперечка щодо кінцевої суми розрахунку. Вартість робіт за даними І. Слівінського становила 397 704 корони 23 гелери, однак Міністерство громадських робіт виплатило йому 369 149 корон 72 гелери. Це привело до довгої судової тяганини між виконавцем і замовником, яка тривала до жовтня 1918 р. і невідомо чим завершилася.

Будівля повітового суду складалася з двох корпусів.

  • Г-подібного в плані головного корпусу загальною площею 818,33 м2, який мав 3 поверхи і цокольний поверх та 4-поверхову вежу. Там знаходилися архів податкових актів, друкарня, скарбниця, архів судових актів, кадастрові книги, служба друку, канцелярія, податкова інспекція, служба контролю, приймальні, службові приміщення. Вище розміщалися – служба обліку, служба земельного кадастру, кабінети суддів, зали засідань.
  • Арештанський корпус, або в’язниця мав 2 поверхи і примикав до головного корпусу, утворюючи разом в плані букву «П». Його площа становила 216,49 м2. Там знаходилися камери для в’язнів.

З цією будівлею та установами, які тут працювали, пов’язано чимало відомих імен. Зокрема, відомо, що технічним контролером в Скарбовому уряді працював Філарет Гладилович  (1857–1933) – відомий український громадський діяч, приятель Івана Франка, який був свідком на  його весіллі з Ольгою Хоружинською в Києві. Напередодні Першої світової війни рахунковим асистентом починав тут свою кар’єру Степан Букса – посадник міста Броди в часи німецької окупації, репресований радянськими органами.

У роки Першої світової війни будівля повітового суду зазнала часткових пошкоджень (особливо – інтер’єр) у 1915 і 1916 рр. Приміщення використовувалася для розміщення різних військових частин. Відновлювальні роботи будівлі тривали у 1920 р. і в кількох наступних роках.

В період Другої Речі Посполитої (1920–1939) відбулася судова реформа (1928 р.) і повітовий суд у Бродах, як і інші подібні інституції, було реорганізовано у гродський (міський). Згідно з документами, у міжвоєнний період в будівлі знаходилися міський суд, в’язниця (у двоповерховому корпусі), а також фіскальні органи: Бригада скарбової контролі, Уряд державних акцизів і монополій, Уряд скарбовий податків та оплат скарбових. Урядником Скарбового уряду в Бродах працював Микола Ґошко (1890–1941) – сотник УГА, військовий комендант міст Стрий та Станіславів періоду ЗУНР. У арештантському приміщенні, окрім кримінальних злочинців, утримували і політичних в’язнів, серед яких були і відомий громадський діяч краю, колишній сотник Січових Стрільців, посол від партії УНДО до польського сейму О. Вислоцький, а також член КПЗУ І. Іллящук та ін. З приходом у 1939 р. на територію Західної України більшовиків тут розташувалися районні органи НКВС і прокуратура. З 1940 р. будівлю передали відділу освіти і в ній відкрили російську середню школу, а на першому поверсі розмістився райвно (районний відділ народної освіти).

В роки Другої світової війни споруда зазнала часткових пошкоджень. Ще й до сьогодні на північному фасаді видно чимало слідів від куль чи осколків.

Будівля колишнього суду у Бродах. Фото поч. 1940-х років.

Будівля колишнього суду у Бродах. Фото поч. 1940-х років.

У період нацистської окупації в будівлі функціонував санаторій-лікарня для німецьких офіцерів, які проходили реабілітацію після поранень на східному фронті. З повторним приходом радянської влади, після липня 1944 р., колишню будівлю суду знову зайняв районний відділ НКВС, який почав переобладнувати її під тюрму. Однак місцева влада на чолі з тодішнім головою виконкому Бродівської районної ради Мироном Олексюком зуміла відстояти споруду для культурно-освітніх потреб. Про це, досить не просте протистояння, свідчить ряд документів, віднайдених п. Галиною Тимчук у фондах Державного архіву Львівської області. Зокрема, постанова засідання виконкому Бродівської районної ради депутатів трудящих від 22 травня 1945 р. «Про закріплення приміщення СШ №1 (Вали Вольності, №2)» забороняла Бродівському РВ НКВС займати і перебудовувати на тюрму приміщення колишнього Скарбового уряду, де «за польських часів» поміщався також суд, прокуратура з камерами попереднього слідства, архів повіту, нотаріус та інші установи; зобов’язувала начальника Бродівського РВ НКВС тов. Логачова припинити всі «перебудовчі» роботи в цьому приміщенні; пропонувала закріпити за РВ НКВС під тюрму приміщення згідно з їхнім бажанням – замок або приміщення колишньої української бурси на вул. Бузовій.

Постановою № 1027 від 13 серпня 1945 р. виконкомом Львівської обласної ради народних депутатів було створено Бродівське педагогічне училище. Навчання майбутніх педагогів розпочалося з 1 жовтня 1945 р. Спочатку було три групи: два перших курси і один другий. Поступово відбувалося відновлення та облаштування приміщень будівлі. У арештантському корпусі деякий час продовжувала знаходитися в’язниця НКВС, а згодом після її перенесення та проведення ремонтів ці приміщення переобладнали для гуртожитку. У пізніші роки там розмістилися кабінети музики.

Історія Бродівського педучилища, його випускників та викладачів це окрема багатотомна книга.

Рішенням виконкому Львівської обласної ради народних депутатів № 330 від 24.06.1986 року споруду колишнього повітового суду було включено до державного реєстру пам’яток архітектури місцевого значення. У 1988–1989 роках краєзнавчо-туристський кооператив «Броди» провів реставраційні роботи шпилю та дахів споруди. У 1994 році було завершено роботи з побудови нового корпусу, який був об’єднаний зі старою будівлею через приміщення колишньої в’язниці. У 2002 року на базі педучилища створено педагогічний коледж, якому в 2003 р. присвоєно ім’я Маркіяна Шашкевича.

На даний час ця красива будівля Бродів вимагає уваги і догляду, адже час і  погодні умови роблять свою справу, руйнуючи пам’ятку. Рятунково-реставраційних робіт сьогодні потребує вежа споруди та дахи. Окремої уваги необхідно приділяти і дикому винограду, який покрив більшу частину головного фасаду будівлі, роблячи це місце унікальною фотозоною нашого міста.

 

Підготував Василь Стрільчук

Вересень 15, 2024 in Брідщина, Місто Коментарі (0)

Броди 1944: битва, що не вщухає

У Бродівському історико-краєзнавчому музеї з нагоди 80-ої річниці бою під Бродами відкрилася виставка «Броди 1944: битва, що не вщухає». Як відомо, історична значущість й актуальність цієї події впливає на сучасне сприйняття історії України і навіть на геополітичну ситуацію.

Матеріали для експонування надав п. Тарас Піняжко, архітектор з м. Відень (Австрія), ініціатор проєкту «Врятуй могилу Героя».

На виставці представлені німецькі й французькі журнали, у яких йдеться про битву під Бродами у липні 1944 р. Серед експонатів – два німецькі журнали «Der Freiwillige» 1956 і 1957 років, у яких поміщено спогади учасників битви, від часу якої тоді минуло 12-13 років. До речі, це, мабуть, перші не українські видання сучасників дивізійників про дивізію та бій під Бродами. Інший німецький журнал «Clausewitz» за 2023 р. помістив аналітичну статтю про Бродівську битву. У матеріалі відзначено хоробрість українських вояків, яка вражала німців, котрі відступали, у той час коли українці продовжували вірити і боролись. Французьке 112-сторінкове видання «39–45» (виходить раз на два місяці та повністю присвячене Другій світовій війні) приділило подіям битви під Бродами ряд публікацій у журналах 2023-2024 рр. На виставці представлено 3 випуски з матеріалом, який багато ілюстрований світлинами, картами, схемами і документами. Автор публікації розглядає бій під Бродами в контексті українського питання і боротьби за національне визволення. Подіям національно-визвольної боротьби 1917-1921 р. присвячена публікація ще в одному французькому журналі  «Armes Militaria Magazine» за 2006 р., який також представлений в експозиції.

Окреме місце на виставці займає ще один експонат – капсула із землею з місця, де було поховання добровольця 14 гренадерської дивізії Ваффен СС «Галичина» Степана Куриловича (1910-1975), відомого діяча Пласту, члена куреня «Ордену Залізної Остроги», який пройшов лихоліття Другої світової війни та жив і працював у Австрії. Могила діяча знаходилася на цвинтарі Аннабіхль у Клагенфурті (Австрія) до 1985 р., після чого була знищена, а поле переплановане. Пану Тарасу Піняжко вдалося відшукати місце поховання українського патріота. В експозиції знаходяться сучасні світлини символічного місця поховання С. Куриловича, план цвинтаря Аннабіхль, а також журнал «Пластовий шлях» (Ч. 2 за 2023 р.), де вміщено коротку біографічну довідку про добровольця дивізії «Галичина» Степана Куриловича.

Таким чином, події російсько-української війни привернули увагу та інтерес сучасних європейських авторів до історії питання російської агресії проти України та боротьби українців проти загарбників, одним з таких епізодів безумовно є події, пов’язані з історією творення дивізії «Галичина» і битвою під Бродами у липні 1944 р. 80 років тому багато визначних українців поклали голови в боротьбі з російським більшовизмом на полях під Бродами. Вшановуючи Героїв, які віддали життя за незалежність України, запрошуємо до нашого музею відвідати тематичну виставку.

Висловлюємо подяку п. Тарасу Піняжку за надані матеріали для експонування та п. Василю Зьомбрі за організаційну допомогу в підготовці виставки.

Підготував Василь Стрільчук

Липень 16, 2024 in Брідщина, Музей Коментарі (0)

ПОНИКВА: ПОДОРОЖ КРІЗЬ ЧАС.

 

Сьогоднішня коротка оповідь про минуле Поникви – унікального, надзвичайно багатого щодо історії та природи села Брідщини.

Пониква – село в Бродівській міській територіальній громаді Золочівського району Львівської області. Знаходиться на р. Стир, правій притоці Прип’яті (басейн Дніпра). Річка творить у селі один великий став та декілька менших. Село розташоване за 94 км до обласного центру, за 30 км до районного центру м. Золочів та за 13,5 км до центру громади м.Броди. Площа становить 216,2 га. Населення 437 осіб (01.01.2017 р.).

Походження назви населеного пункту пов’язане з гідронімом «Пониква» – давня назва витоку р. Стир, який бере початок біля села. Вода у річці часто зникала – пересихала, «поникала», «йшла під землю». Схоже можна прочитати у словнику старопольської мови, де слово «ponik» означає «підземне русло ріки», «підземна річка». У джерелах кін. XVIII – поч. ХХ ст. знаходимо ще й іншу назву села – Пониква Велика, у той час як село Пониковиця називали Пониковиця Мала.

На території населеного пункту трапляються знахідки кераміки Висоцької археологічної культури (ХІ-VII ст. до н.е.). Як визначив відомий археолог Ігор Свєшніков, сліди поселення ХІІ–ХІІІ ст. були виявлені у південно-східній частині села, на території колишньої цегельні. Чимало археологічних пам’яток з околиць населеного пункту, що могли б більше розповісти про давню історію Поникви (і не тільки), систематично стають здобиччю «чорних копачів» та осідають у приватних зібраннях, де вирвані з контексту (культурного шару, місця) втрачають свою інформаційну цінність (так «стирається» наша історія).

Щодо першої писемної згадки про село Пониква, то її відносять до 1490 р. Однак слід розуміти, що таке трактування є досить формальним і не свідчить про рік заснування населеного пункту. Аналізуючи давній документ, де згадується ця дата, дізнаємося, що у той час село належало Яну Сенінському (? – бл. 1511), власнику Олеська, як частина посагу його дружини Барбари, дочки руського воєводи Станіслава Ходецького (помер 1474 р.) – «Пониква з двором, двома ставками і двома млинами». Враховуючи наведені факти, бачимо, що 1490 р. – це просто проміжна дата в історії села, яка є поки що найдавнішою серед віднайдених, але не може бути якимось серйозним часом відліку.

Крім того, у 1947 р. у Поникві було знайдено скарб – понад 500 давніх срібних монет (за іншими даними сховок був виявлений у 1949 р. та включав близько 300 монет, вагою понад 1 кг). На жаль, ця унікальна знахідка не потрапила цілісно до музею, а розійшлася «по руках» і лише значно пізніше частина монет потрапила до фондів Львівського історичного музею (180 шт.). Як зазначають дослідники, скарб складався з празьких грошей, карбованих у роки правління королів Вацлава ІІ (1278-1305), Яна І (1310-1346) та Карла І (1346-1378). Ця непересічна знахідка свідчить про певні, ще до кінця не вивчені зв’язки нашого краю з Богемським (Чеським) королівством. Схожі скарби виявляли і в інших місцевостях на теренах Галичини й Волині. Можна припустити, що празькі гроші принесли і заховали тут українці (русини), які брали участь у Гуситських війнах (1419-1434), що підтверджено історичними джерелами. Таким чином, датування пониківського скарбу і прив’язка до можливих подій, пов’язаних з ним, є значно давнішою від поки що відомої першої писемної згадки про населений пункт.

У 1511 р., внаслідок поділу Олеського маєтку, село перейшло у володіння Анни Сенінської – Гербурт (племінниці Яна Олеського, який не мав спадкоємців). А у 1557 р. Поникву та інші села успадкували діти її дочки – Анни Ходоровської, у якої було 4 синів і 5 дочок.

Згодом Пониква увійшла до складу так званого Брідського маєтку (місто Броди та довколишні населенні пункти) і перебувала у власності родин Конєцпольських, Собєських та Потоцьких. У 1649 році село, що на той час належало Олександру Конєцпольському, було спустошене татарами: церква знищена, корчма і млин спалені, а частина мешканців вимерла, інші – забрані в неволю.

У 1770 р. в результаті розподілу маєтностей родини Потоцьких власником села став Вінцентій Потоцький.

Наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. Пониква перейшла у володіння графа Антонія Ковнацького, старости ніжинського і підскарбія коронного галицького (за родинним переказом, він придбав село за посаг своєї першої дружини Маріани Уруської). Згодом власником маєтку був його син Юзеф, а далі – наймолодша дочка останнього – Ольга Анелія, дружина графа Северина Дунін-Борковського. Наступною власницею села була Марія Магдалена, дочка Емануеля Дунін-Борковського і Александри Дідушицької, дружина Альфреда Бохенського. Їхні сини Олександр і Адольф Бохенські були останніми власниками Поникви до 1939 р.

З давніх часів у селі існувала церква. Храм був дерев’яний, однокупольний. У 1769 р. папа Климентій XIII надав парафіяльній церкві щорічний відпуст на свято Св. вмц. Параскеви. Нова мурована церква була збудована у 1864 р. Святиня постраждала під час великого буревію у 1891 р., а згодом і великої пожежі 1905 р. Відновлювальні роботи храму були завершені у 1908 р. (зроблено нову баню, покрито бляхою та виготовлено новий іконостас). Під час Першої світової війни церква знову зазнала пошкоджень внаслідок обстрілів села влітку 1917 р. та була відновлена у 1920-х роках.

У 1811 р. на південно-західній околиці села Антонієм Ковнацьким збудовано палац та закладено ландшафтний парк з штучними водоймами. Спорудження палацової резиденції пов’язують з архітектором Христіаном Петером Айгнером (1756–1841) та скульптором-декоратором Фридериком Бауманом (1765/1770–1845). Інтер’єри палацу мали багате декоративне оздоблення. На стінах висіли полотна художників голландської школи, картини австрійських та польських митців ХІХ – поч. ХХ ст., а також гравюри, дагеротипи, родинні фотографії, портрети власників. У палаці зберігалися рисунки та акварелі художника Юліуша Коссака (1824–1899), який бував у Поникві та малював місцеві краєвиди. Бібліотека палацу налічувала декілька тисяч книг. У кімнатах знаходилися давні меблі та різні мистецькі предмети. В скринях зберігалися старі військові мундири та шаблі. Граф Емануїл Дунін-Борковський (1856–1908) зібрав колекцію монет і медалей. Палацово-парковий комплекс в Поникві зазнав значних пошкоджень у роки Першої світової війни. Мистецькі збірки, які вціліли в той час, були знищені та розпорошені у 1939 р. Під час Другої світової війни магнатська резиденція зазнала руйнувань, але остаточно була знищена в повоєнні роки, коли на її місці постали споруди колгоспу.

У 1885 р. у Поникві проживало 1368 мешканців (924 греко-католики, 405 римо-католиків, 39 іудеїв). В селі були гуральня, бровар, 2 водяні млини, коваль, мосяжник і 3 різники. Громада мала позичкову касу з капіталом 100 золотих ринських. В гористих околицях знаходилося декілька каменоломень. Основним заняттям мешканців було сільське господарство. У селі діяла школа, заснована у 1847 р., яку відвідувало 80 дітей. Навчання відбувалося українською мовою. У 1865 р. власниками маєтку Северином і Ольгою Дунін-Борковськими засновано латинську парафію, до якої належали 7 довколишніх сіл. Богослужіння проходили в палацовій каплиці.

9 червня 1891 р. село сильно постраждало внаслідок великого буревію. Знищено 60 хат і сільських забудов, пошкоджено церкву. Зазнав значних руйнувань маєток О.Дунін-Борковської. Повалено і повиривано з корінням багато дерев у панському парку та садах. Під час грози впала тополя, яка вбила Тимка Бенедика, а семимісячну дитину Миколи Грицишина, яку викрав в колисці вітер, знайшли мертвою за кілька десятків кроків. Троє селян зазнали травмувань. На допомогу подолання наслідків стихійного лиха прийшло багато селян з довколишніх сіл.

У квітні 1905 р. сталася пожежа, внаслідок якої постраждала церква та згоріло понад 20 будівель.

У ІІ пол. ХІХ ст. в селі поширилася москвофільська ідеологія, яка у 1920-30-х роках трансформувалася у комуністичну. Село Пониква разом із селом Чехи були найбільшими осередками москвофільства у повіті та активно «експортували» цю ідеологію по інших громадах.

Село зазнало значних руйнувань під час Першої світової війни, коли впродовж 1916–1918 рр. лінія фронту проходила через Поникву. Жителі взяли активну участь в Українській революції 1917–1921 рр. У селі народився четар УГА Яким Нестерович (1888–1938).

У міжвоєнний період у власності маєтку Поникви перебували бровар, гуральня, млин, рибні угіддя, хмілярня та каменоломня, працювали ремісники: боднар, тесля, м’ясник, колісний майстер, кравці, шевці, столярі. У 1927 р. у Поникві було 1350 греко-католиків, 70 латинників та 15 осіб інших визнань. У 1930 р. у селі проживало 1753 особи.

3 січня 1927 р. у Поникві дощенту згорів млин Фрідмана, який на той час вважали одним із найбільших у Східній Галичині. У серпні 1933 р. сильна буря знищила у селі плантації хмелю, а град повбивав багато ворон і горобців. 14 квітня 1937 р. під час чергового буревію, який пронісся над Пониквою, хвилі в ставі прорвали греблю. Внаслідок цього було затоплено село і довколишні поля. Завдяки рятунковим заходам, організованим пожежною сторожею та військовими, вдалося уникнути людських жертв, проте матеріальна шкода завдана стихійним лихом була значна.

У 1920-30-их роках в селі діяли читальня товариства «Просвіта», «Сільський господар», «Рідна школа», «Луг», читальня товариства ім. М.Качковського, кооперативи «Народна торгівля» та «Руський труд». Так склалося, що у селі Пониква радянофіли (колишні москвофіли, а на той час прихильники партії «Сельроб» та комуністичної ідеології) тримали «у своїх руках» провід читальні «Просвіта». Голова повітової філії «Просвіти» о. Ст. Клепарчук у своїх спогадах згадував про різного роду провокації комуністів на чолі з Мироном Олексюком з Поникви (бійку на зборах «Просвіти», авантюру на святі Шевченка у Бродах та ін.). Вихідці з Поникви відзначалися своєю активною участю в різних комуністичних акціях, зокрема першотравневих демонстраціях з червоними прапорами у Бродах. Мирон Олексюк, як делегат від читальні с.Пониква їздив на збори Товариства «Просвіта» у м. Львів і «виступав з комуністичною агітаційною промовою, та ставив внесок, щоб вислати від зборів привітальну телеграму Сталінові». У зв’язку із такою ситуацією голова філії змушений був призупинити діяльність читальні у с. Пониква.

У 1930-х роках Пониква стала курортною місциною: тут знаходилися пляж, гостьові помешкання, станція для винайму човнів, буфет, а також заклад, в якому гості могли скуштувати пиво з місцевого бровару. Поникву називали курортною місциною, порівнюючи з відомим курортом в Закопаному, «перлиною польської Швейцарії». Про оздоровчо-рекреаційні особливості села писали у багатьох часописах, видавалися спеціальні рекламні буклети та ін. Було налагоджена транспортне сполучення зі Львовом, Бродами, Золочевом. Водночас доброю репутацією на ринку Східної Галичини, яку поляки називали Малопольщею, користувалося пониківське пиво, про що теж свідчить, як реклама, так і відгуки в тогочасній пресі.

У листопаді 1932 р. власник Поникви Адольф Бохенський в околицях села створив природний заповідник для охорони унікальних скель і довколишнього букового лісу площею понад 24 га.

У період Другої світової війни, у липні 1944 р., на території Поникви відбувалися великі бої. 62 уродженці села, мобілізовані до радянської армії, загинули чи померли від ран (згідно з «Книгою пам’яті»).

У повоєнний період в околицях села діяли відділи УПА. У жовтні 1947 р. під час операції «Захід» із Поникви більшовики депортували 8 родин.

Село було колективізовано у 1950 р. Створено колгосп ім. Степана Тудора, згодом об’єднаний в колгосп «Правда» (центральна садиба в с. Пониковиця). У Поникві господарству належало 1310 га сільгоспугідь, у т. ч. 1020 га орної землі. Тут діяли підсобні підприємства: цегельний завод, пилорама, льонопереробний пункт, ремонтна майстерня. Працював державний пивоварний завод. У селі був музей радянського письменника, уродженця села Степана Тудора (С. Олексюка).

Пониква була центром Пониквянської сільської ради, до якої належали села Пониква, Боратин, Видра, Гаї-Суходільські, Горбалі, Липина, Орани, Переліски, Підгр’я, Сухота.

Після проголошення незалежності України с. Пониква і надалі входила до складу Бродівського району. В результаті адміністративно-територіальної реформи 2020 р. село центром старостинського округу Бродівської ОТГ Золочівського району Львівської області.

Сьогодні у Поникві є школа, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, народний дім, бібліотека. На сільськогосподарських угіддях села працюють ПП «Західний Буг» та ПП «Щедра нива». Діє рибгосп. У селі є 3 продовольчих магазини та 1 господарський.

Місцевий храм – мурована церква Святої великомучениці Параскеви, збудована у 1864 р., є пам’яткою архітектури місцевого значення (ох. №1560-м). В околиці села знаходиться гідрологічний заказник «Пониківський» (місцевого значення, пл. 53,7 га) та природоохоронні ділянки Національного природного парку «Північне Поділля».

Відомі люди, уродженці Поникви:

  • Адам Стоцький (1821– після 1861) – посол до парламенту Австро-Угорщини (райхсрату) та до Галицького сейму в 1861–1866 рр.
  • Степан Тудор (спр. Степан Олексюк) (1892–1941) – поет, прозаїк, літературний критик комуністичних поглядів
  • Пилип Гузюк (1900–1968) – український радянський письменник, прозаїк
  • Александер Бохенський (1904–2001) – польський публіцист і есеїст, виступав на захист прав українців у Польській державі.
  • Адольф Марія Бохенський (1908–1944) – польський політичний діяч, геополітик, публіцист, у своїх працях приділяв значну увагу українському питанню, був прихильником утворення незалежної Української дежави.
  • Микола Туркевич (1912–1989) – український вчений, винахідник, доктор технічних і доктор фармацевтичних наук.
  • Богдан Братко (1941–2022) – український актор, заслужений артист України (2008).

Ось так дуже коротко, дещо тезисно, із акцентами на окремих історичних фактах і подіях, про село Пониква, що на Брідщині. А повна історія села – це багато сотень сторінок, де мають бути вписані всі важливі факти і доленосні події місцевої минувшини, всі Герої, вихідці із села, що віддали своє життя за волю України і ці Герої, які захищають її сьогодні.

Автор дякує за консультації, поради під час підготовки даного матеріалу завідуючому Музею-заповідника «Олеський замок» п. Борису Шенгері, док. іст. наук Ярославу Онищуку, заступнику директора Львівського історичного музею п. Олені Роман, старості округу п. Юрію Тацію, краєзнавцю п. Володимиру Ульянову.

Підготував Василь Стрільчук

Травень 29, 2024 in Брідщина Коментарі (0)

Нові поповнення музейної збірки про брідщан в діаспорі: Стефан Матвіїв (Велика Британія)

Напередодні свята Миколая музейні збірки поповнилися унікальними матеріалами про долю ще однієї брідської родини. Житель міста Броди пан Ярослав Матвіїв подарував до брідської скарбниці пам’яті фотоматеріали та документи з життя рідного дядька – Стефана Матвіїва (1924-2020), уродженця с. Черниця, та розповів про долю своєї родини. Згідно з розповіддю, молодий хлопець Стефан Матвіїв у роки Другої світової війни потрапив на роботу до Німеччини. Працював на стратегічному заводі. Внаслідок аварії на підприємстві над юнаком нависла загроза арешту. В той час відбувалося переформування дивізії «Галичина» і Стефан зголосився до цієї формації. А в рідному селі Черниця на Брідщині, з приходом більшовиків було заарештовано старшого брата Стефана – Миколу, якого підозрювали у зв’язках з УПА. У Молотовську область вивезли дружину і дочку Миколи та батьків Миколи та Стефана. У 1948 р. помер батько Іван. Брат Микола також не вернувся з Сибіру.

Життєвий шлях Стефана певною мірою був схожим до долі багатьох дивізійників: вишкіл; відправка на фронт, де вже не встиг повоювати, оскільки Друга світова війна завершувалася; здача дивізійників у полон до альянтів; табір для українських полонених в Ріміні. А згодом переїзд до Англії й важка праця на каменоломнях. Пізніше одружився з англійкою Мері. Проживав в місті Гаддерсфілд. Працював в компанії Бі-Бі-Сі, як технічний працівник. Брав активну участь в національному житті української громади в Англії: був членом Об’єднання бувших вояків-українців у Великобританії, Союзу українців у Великій Британії, учасником українських хорів, про що свідчать численні світлини. У спілкуванні з родиною часто розповідав про центр українського життя в Англії – Тарасівку. Від 1990 року і до початку 2000-х років відвідував Україну і свою родину. Був учасником ІІІ всесвітнього з’їзду брідщан у Бродах.

Серед подарованих паном Ярославом матеріалів є 20 світлин з життя Стефана Матвіїва; два примірники часопису «Українська думка», що виходив у Лондоні, за 1996 р.; Постанова Президії Головної Управи Об’єднання бувших вояків українців у Великій Британії від 1.10.1990 про присвоєння підстаршинського ранґу старшого десятника Стефанові Матвіїву.

Велика подяка за збережену пам’ять і дарунок для музею!

 

Василь Стрільчук,

директор музею

Грудень 6, 2023 in Брідщина, Музей Коментарі (0)