Сьогоднішня коротка оповідь про минуле Поникви – унікального, надзвичайно багатого щодо історії та природи села Брідщини.
Пониква – село в Бродівській міській територіальній громаді Золочівського району Львівської області. Знаходиться на р. Стир, правій притоці Прип’яті (басейн Дніпра). Річка творить у селі один великий став та декілька менших. Село розташоване за 94 км до обласного центру, за 30 км до районного центру м. Золочів та за 13,5 км до центру громади м.Броди. Площа становить 216,2 га. Населення 437 осіб (01.01.2017 р.).
Походження назви населеного пункту пов’язане з гідронімом «Пониква» – давня назва витоку р. Стир, який бере початок біля села. Вода у річці часто зникала – пересихала, «поникала», «йшла під землю». Схоже можна прочитати у словнику старопольської мови, де слово «ponik» означає «підземне русло ріки», «підземна річка». У джерелах кін. XVIII – поч. ХХ ст. знаходимо ще й іншу назву села – Пониква Велика, у той час як село Пониковиця називали Пониковиця Мала.
На території населеного пункту трапляються знахідки кераміки Висоцької археологічної культури (ХІ-VII ст. до н.е.). Як визначив відомий археолог Ігор Свєшніков, сліди поселення ХІІ–ХІІІ ст. були виявлені у південно-східній частині села, на території колишньої цегельні. Чимало археологічних пам’яток з околиць населеного пункту, що могли б більше розповісти про давню історію Поникви (і не тільки), систематично стають здобиччю «чорних копачів» та осідають у приватних зібраннях, де вирвані з контексту (культурного шару, місця) втрачають свою інформаційну цінність (так «стирається» наша історія).
Щодо першої писемної згадки про село Пониква, то її відносять до 1490 р. Однак слід розуміти, що таке трактування є досить формальним і не свідчить про рік заснування населеного пункту. Аналізуючи давній документ, де згадується ця дата, дізнаємося, що у той час село належало Яну Сенінському (? – бл. 1511), власнику Олеська, як частина посагу його дружини Барбари, дочки руського воєводи Станіслава Ходецького (помер 1474 р.) – «Пониква з двором, двома ставками і двома млинами». Враховуючи наведені факти, бачимо, що 1490 р. – це просто проміжна дата в історії села, яка є поки що найдавнішою серед віднайдених, але не може бути якимось серйозним часом відліку.
Крім того, у 1947 р. у Поникві було знайдено скарб – понад 500 давніх срібних монет (за іншими даними сховок був виявлений у 1949 р. та включав близько 300 монет, вагою понад 1 кг). На жаль, ця унікальна знахідка не потрапила цілісно до музею, а розійшлася «по руках» і лише значно пізніше частина монет потрапила до фондів Львівського історичного музею (180 шт.). Як зазначають дослідники, скарб складався з празьких грошей, карбованих у роки правління королів Вацлава ІІ (1278-1305), Яна І (1310-1346) та Карла І (1346-1378). Ця непересічна знахідка свідчить про певні, ще до кінця не вивчені зв’язки нашого краю з Богемським (Чеським) королівством. Схожі скарби виявляли і в інших місцевостях на теренах Галичини й Волині. Можна припустити, що празькі гроші принесли і заховали тут українці (русини), які брали участь у Гуситських війнах (1419-1434), що підтверджено історичними джерелами. Таким чином, датування пониківського скарбу і прив’язка до можливих подій, пов’язаних з ним, є значно давнішою від поки що відомої першої писемної згадки про населений пункт.
У 1511 р., внаслідок поділу Олеського маєтку, село перейшло у володіння Анни Сенінської – Гербурт (племінниці Яна Олеського, який не мав спадкоємців). А у 1557 р. Поникву та інші села успадкували діти її дочки – Анни Ходоровської, у якої було 4 синів і 5 дочок.
Згодом Пониква увійшла до складу так званого Брідського маєтку (місто Броди та довколишні населенні пункти) і перебувала у власності родин Конєцпольських, Собєських та Потоцьких. У 1649 році село, що на той час належало Олександру Конєцпольському, було спустошене татарами: церква знищена, корчма і млин спалені, а частина мешканців вимерла, інші – забрані в неволю.
У 1770 р. в результаті розподілу маєтностей родини Потоцьких власником села став Вінцентій Потоцький.
Наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. Пониква перейшла у володіння графа Антонія Ковнацького, старости ніжинського і підскарбія коронного галицького (за родинним переказом, він придбав село за посаг своєї першої дружини Маріани Уруської). Згодом власником маєтку був його син Юзеф, а далі – наймолодша дочка останнього – Ольга Анелія, дружина графа Северина Дунін-Борковського. Наступною власницею села була Марія Магдалена, дочка Емануеля Дунін-Борковського і Александри Дідушицької, дружина Альфреда Бохенського. Їхні сини Олександр і Адольф Бохенські були останніми власниками Поникви до 1939 р.
З давніх часів у селі існувала церква. Храм був дерев’яний, однокупольний. У 1769 р. папа Климентій XIII надав парафіяльній церкві щорічний відпуст на свято Св. вмц. Параскеви. Нова мурована церква була збудована у 1864 р. Святиня постраждала під час великого буревію у 1891 р., а згодом і великої пожежі 1905 р. Відновлювальні роботи храму були завершені у 1908 р. (зроблено нову баню, покрито бляхою та виготовлено новий іконостас). Під час Першої світової війни церква знову зазнала пошкоджень внаслідок обстрілів села влітку 1917 р. та була відновлена у 1920-х роках.
У 1811 р. на південно-західній околиці села Антонієм Ковнацьким збудовано палац та закладено ландшафтний парк з штучними водоймами. Спорудження палацової резиденції пов’язують з архітектором Христіаном Петером Айгнером (1756–1841) та скульптором-декоратором Фридериком Бауманом (1765/1770–1845). Інтер’єри палацу мали багате декоративне оздоблення. На стінах висіли полотна художників голландської школи, картини австрійських та польських митців ХІХ – поч. ХХ ст., а також гравюри, дагеротипи, родинні фотографії, портрети власників. У палаці зберігалися рисунки та акварелі художника Юліуша Коссака (1824–1899), який бував у Поникві та малював місцеві краєвиди. Бібліотека палацу налічувала декілька тисяч книг. У кімнатах знаходилися давні меблі та різні мистецькі предмети. В скринях зберігалися старі військові мундири та шаблі. Граф Емануїл Дунін-Борковський (1856–1908) зібрав колекцію монет і медалей. Палацово-парковий комплекс в Поникві зазнав значних пошкоджень у роки Першої світової війни. Мистецькі збірки, які вціліли в той час, були знищені та розпорошені у 1939 р. Під час Другої світової війни магнатська резиденція зазнала руйнувань, але остаточно була знищена в повоєнні роки, коли на її місці постали споруди колгоспу.
У 1885 р. у Поникві проживало 1368 мешканців (924 греко-католики, 405 римо-католиків, 39 іудеїв). В селі були гуральня, бровар, 2 водяні млини, коваль, мосяжник і 3 різники. Громада мала позичкову касу з капіталом 100 золотих ринських. В гористих околицях знаходилося декілька каменоломень. Основним заняттям мешканців було сільське господарство. У селі діяла школа, заснована у 1847 р., яку відвідувало 80 дітей. Навчання відбувалося українською мовою. У 1865 р. власниками маєтку Северином і Ольгою Дунін-Борковськими засновано латинську парафію, до якої належали 7 довколишніх сіл. Богослужіння проходили в палацовій каплиці.
9 червня 1891 р. село сильно постраждало внаслідок великого буревію. Знищено 60 хат і сільських забудов, пошкоджено церкву. Зазнав значних руйнувань маєток О.Дунін-Борковської. Повалено і повиривано з корінням багато дерев у панському парку та садах. Під час грози впала тополя, яка вбила Тимка Бенедика, а семимісячну дитину Миколи Грицишина, яку викрав в колисці вітер, знайшли мертвою за кілька десятків кроків. Троє селян зазнали травмувань. На допомогу подолання наслідків стихійного лиха прийшло багато селян з довколишніх сіл.
У квітні 1905 р. сталася пожежа, внаслідок якої постраждала церква та згоріло понад 20 будівель.
У ІІ пол. ХІХ ст. в селі поширилася москвофільська ідеологія, яка у 1920-30-х роках трансформувалася у комуністичну. Село Пониква разом із селом Чехи були найбільшими осередками москвофільства у повіті та активно «експортували» цю ідеологію по інших громадах.
Село зазнало значних руйнувань під час Першої світової війни, коли впродовж 1916–1918 рр. лінія фронту проходила через Поникву. Жителі взяли активну участь в Українській революції 1917–1921 рр. У селі народився четар УГА Яким Нестерович (1888–1938).
У міжвоєнний період у власності маєтку Поникви перебували бровар, гуральня, млин, рибні угіддя, хмілярня та каменоломня, працювали ремісники: боднар, тесля, м’ясник, колісний майстер, кравці, шевці, столярі. У 1927 р. у Поникві було 1350 греко-католиків, 70 латинників та 15 осіб інших визнань. У 1930 р. у селі проживало 1753 особи.
3 січня 1927 р. у Поникві дощенту згорів млин Фрідмана, який на той час вважали одним із найбільших у Східній Галичині. У серпні 1933 р. сильна буря знищила у селі плантації хмелю, а град повбивав багато ворон і горобців. 14 квітня 1937 р. під час чергового буревію, який пронісся над Пониквою, хвилі в ставі прорвали греблю. Внаслідок цього було затоплено село і довколишні поля. Завдяки рятунковим заходам, організованим пожежною сторожею та військовими, вдалося уникнути людських жертв, проте матеріальна шкода завдана стихійним лихом була значна.
У 1920-30-их роках в селі діяли читальня товариства «Просвіта», «Сільський господар», «Рідна школа», «Луг», читальня товариства ім. М.Качковського, кооперативи «Народна торгівля» та «Руський труд». Так склалося, що у селі Пониква радянофіли (колишні москвофіли, а на той час прихильники партії «Сельроб» та комуністичної ідеології) тримали «у своїх руках» провід читальні «Просвіта». Голова повітової філії «Просвіти» о. Ст. Клепарчук у своїх спогадах згадував про різного роду провокації комуністів на чолі з Мироном Олексюком з Поникви (бійку на зборах «Просвіти», авантюру на святі Шевченка у Бродах та ін.). Вихідці з Поникви відзначалися своєю активною участю в різних комуністичних акціях, зокрема першотравневих демонстраціях з червоними прапорами у Бродах. Мирон Олексюк, як делегат від читальні с.Пониква їздив на збори Товариства «Просвіта» у м. Львів і «виступав з комуністичною агітаційною промовою, та ставив внесок, щоб вислати від зборів привітальну телеграму Сталінові». У зв’язку із такою ситуацією голова філії змушений був призупинити діяльність читальні у с. Пониква.
У 1930-х роках Пониква стала курортною місциною: тут знаходилися пляж, гостьові помешкання, станція для винайму човнів, буфет, а також заклад, в якому гості могли скуштувати пиво з місцевого бровару. Поникву називали курортною місциною, порівнюючи з відомим курортом в Закопаному, «перлиною польської Швейцарії». Про оздоровчо-рекреаційні особливості села писали у багатьох часописах, видавалися спеціальні рекламні буклети та ін. Було налагоджена транспортне сполучення зі Львовом, Бродами, Золочевом. Водночас доброю репутацією на ринку Східної Галичини, яку поляки називали Малопольщею, користувалося пониківське пиво, про що теж свідчить, як реклама, так і відгуки в тогочасній пресі.
У листопаді 1932 р. власник Поникви Адольф Бохенський в околицях села створив природний заповідник для охорони унікальних скель і довколишнього букового лісу площею понад 24 га.
У період Другої світової війни, у липні 1944 р., на території Поникви відбувалися великі бої. 62 уродженці села, мобілізовані до радянської армії, загинули чи померли від ран (згідно з «Книгою пам’яті»).
У повоєнний період в околицях села діяли відділи УПА. У жовтні 1947 р. під час операції «Захід» із Поникви більшовики депортували 8 родин.
Село було колективізовано у 1950 р. Створено колгосп ім. Степана Тудора, згодом об’єднаний в колгосп «Правда» (центральна садиба в с. Пониковиця). У Поникві господарству належало 1310 га сільгоспугідь, у т. ч. 1020 га орної землі. Тут діяли підсобні підприємства: цегельний завод, пилорама, льонопереробний пункт, ремонтна майстерня. Працював державний пивоварний завод. У селі був музей радянського письменника, уродженця села Степана Тудора (С. Олексюка).
Пониква була центром Пониквянської сільської ради, до якої належали села Пониква, Боратин, Видра, Гаї-Суходільські, Горбалі, Липина, Орани, Переліски, Підгр’я, Сухота.
Після проголошення незалежності України с. Пониква і надалі входила до складу Бродівського району. В результаті адміністративно-територіальної реформи 2020 р. село центром старостинського округу Бродівської ОТГ Золочівського району Львівської області.
Сьогодні у Поникві є школа, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, народний дім, бібліотека. На сільськогосподарських угіддях села працюють ПП «Західний Буг» та ПП «Щедра нива». Діє рибгосп. У селі є 3 продовольчих магазини та 1 господарський.
Місцевий храм – мурована церква Святої великомучениці Параскеви, збудована у 1864 р., є пам’яткою архітектури місцевого значення (ох. №1560-м). В околиці села знаходиться гідрологічний заказник «Пониківський» (місцевого значення, пл. 53,7 га) та природоохоронні ділянки Національного природного парку «Північне Поділля».
Відомі люди, уродженці Поникви:
- Адам Стоцький (1821– після 1861) – посол до парламенту Австро-Угорщини (райхсрату) та до Галицького сейму в 1861–1866 рр.
- Степан Тудор (спр. Степан Олексюк) (1892–1941) – поет, прозаїк, літературний критик комуністичних поглядів
- Пилип Гузюк (1900–1968) – український радянський письменник, прозаїк
- Александер Бохенський (1904–2001) – польський публіцист і есеїст, виступав на захист прав українців у Польській державі.
- Адольф Марія Бохенський (1908–1944) – польський політичний діяч, геополітик, публіцист, у своїх працях приділяв значну увагу українському питанню, був прихильником утворення незалежної Української дежави.
- Микола Туркевич (1912–1989) – український вчений, винахідник, доктор технічних і доктор фармацевтичних наук.
- Богдан Братко (1941–2022) – український актор, заслужений артист України (2008).
Ось так дуже коротко, дещо тезисно, із акцентами на окремих історичних фактах і подіях, про село Пониква, що на Брідщині. А повна історія села – це багато сотень сторінок, де мають бути вписані всі важливі факти і доленосні події місцевої минувшини, всі Герої, вихідці із села, що віддали своє життя за волю України і ці Герої, які захищають її сьогодні.
Автор дякує за консультації, поради під час підготовки даного матеріалу завідуючому Музею-заповідника «Олеський замок» п. Борису Шенгері, док. іст. наук Ярославу Онищуку, заступнику директора Львівського історичного музею п. Олені Роман, старості округу п. Юрію Тацію, краєзнавцю п. Володимиру Ульянову.
Підготував Василь Стрільчук
