Мистецтво, замок і розчарування

Всі відреставровані палаци – красиві однаково, всі ж занедбані замки – занедбані по-своєму. Я дозволю собі таку кальку на відому цитату російського класика світової літератури Л. М. Толстого, аби зобразити весь трагізм історії нашої фортеці. Я гадаю, що кожному відомий бродівський замок, а також те, що час – це константа, а константа – незмінна. Усе, що творить час творить і природа. Остання безжалісна не лише до творіння рук людських, а й до власних здобутків. Саме тому завдання кожної людини, якщо вона, звісно, дбає про свій витвір, оновлювати його, зберігаючи в належному стані. Бродівська фортеця, на жаль, потерпає не стільки від часу, скільки від людської байдужості. Прогулюючись повз каземати, я був вражений величчю, з якою Боплан зводив цю твердиню, а також тим, з якою недбалістю тутешня молодь зіштовхує і без того аварійні стіни в ще більшу прірву. Та справа не лише в молоді, а й у всіх нас. Ми занедбали цей комплекс, гордо вважаючи, що з нього нам немає жодної користі. Нісенітниця! Будь-який витвір архітектурного мистецтва, чи то Собор Святого Петра в Римі, чи то Бродівська фортеця, є, як і живопис, і наука, і література, доказом і результатом еволюції людської свідомості. Ніщо так не відрізняє нас від тварин, як мистецтво, а мистецтво інтелектуалів полягає в тому, аби якомога краще зберегти свої здобутки, інакше гріш ціна нашому прогресу. Байдужість бродівчан – це ракова пухлина, що засіла на стелі однієї з кімнат палацу у вигляді тріщини і розповзається по всій території комплексу у виді сміття, руїн і недбальства. Якби не шанобливе ставлення Віктора Гюго до історії й мистецтва, то до нас би не дійшов величний Собор Паризької Богоматері, який був буквально врятований легендарним письменником в епоху реставрації. Особисто в мене виникає бажання, аби в майбутньому наші нащадки сказали подібне про нас і замок, і хоч  питання про навмисну руйнацію ще не стоїть, фортеця ладна впасти під впливом ряду природніх факторів, відповідальність за які несемо ми, бродівчани. Ми часто шукаємо змія, що засів у нас самих, сподіваючись зіпхнути відповідальність за наші гріхи на нього. Та жодна особистість: міфологічна чи реальна – не здатна відповісти на людську провину краще, ніж самі люди. Жоден міф, жодна влада не буде докладати зусиль, поки ми байдуже спостерігатимемо. Іншого вибору в нас немає: байдужість – це злочин.

Любомир Лесонін,

учень Бродівської ЗОШ І-ІІІ ст. №4

 

Загадка роду Голуховських, або Невідоме графське поховання в селі Клекотів на Брідщині

 

Клекотів – невелике село у Бродівському районі на Львівщині, що знаходиться менш як за 10 км на північний схід від міста Броди та 4 км північно-західніше м. Радивилів Рівненської області. А більше як 100 років тому цей населений пункт розташовувався поблизу австро-російського кордону, який проходив за декілька десятків метрів від села.

Клекотів має багату історію та декілька цікавих пам’яток, серед яких дерев’яна церква Св. Івана Богослова кін. XVII – поч. XVIII ст., однойменний мурований храм 1938-1939 рр. зі слідами куль, залишених від боїв березня-липня 1944 р., старе поруйноване приміщення громадської школи 1936 р., кілька придорожніх хрестів і дві символічні могили Борцям, полеглим за волю України. Є тут Музей-садиба родини Федунів, експозиція якого розповідає про долю галицької родини, яка під час воєнних лихоліть і повоєнних років була розкидана по всьому світу.

Ще однією цікавою історичною пам’яткою Клекотова є надмогильна плита початку ХІХ ст., що лежить у південній частині сільського цвинтаря. Вона взята з давньої могили, що колись знаходилася на старому кладовищі біля дерев’яної церкви Святого Івана Богослова. У зв’язку з будівництвом в 1970-их – на початку 1980-их років дороги, котра загрожувала похованням біля церкви, їх вирішили перенести на сільський цвинтар. Тоді було виявлено невеликий склеп, збудований з цегли, поставленої на ребро, у якому перебували останки маленької дитини. Людські рештки і плиту з великою епітафією (надмогильним написом) перемістили на нове місце. Зараз там, де була гробниця, знаходиться північно-східний ріг церковної огорожі. З цією пам’яткою у Клекотові пов’язана легенда про французького генерала, дитина якого там була похована. Про це нібито мав свідчити текст епітафії, написаний французькою мовою. З метою з’ясування обставин 8 липня 2011 р., при сприянні Йосифа Пелеха, працівниками Бродівського історико-краєзнавчого музею було проведено пошукові дослідження. В них взяли участь директор музею Василь Стрільчук, старший науковий співробітник Андрій Корчак (фахівець по лапідарних написах) та краєзнавець Теодор Зварич. В результаті вдалося відшукати вищезгадану кам’яну плиту, відчистити напис і частково відтворити знищені часом слова. Подаємо відчитаний текст епітафії, яка всупереч переказам, як виявилось, була написана польською мовою.

DOM

WOYCIEH

Y ZOFYA

Z CZYŻOW

HRABIOWIE

GOLUHOWSCY

SYNOWI SWEMU

BRONISLAWOWI

KTÓRY PR. ****NASTU

I PUL MIESIACA ŻY

CIA SWEGO ****

6 KWIETNIA ROKU

1812 ZALEM DLA

RODZICOW ****

KSZYK Z NI****

ROZI ******

З напису дізнаємося, що гробниця була побудована графами Голуховськими – Войцехом та його дружиною Софією з Чижів для померлого сина Броніслава, який прожив одинадцять[1] (?) з половиною місяців і помер 6 квітня 1812 року.

Рід Голуховських досить знаний в історії Польщі й Галичини.

Войцех  Станіслав Голуховський, гербу Леліва (1772-1840), батько похованого в Клекотові Броніслава, був членом Галицького станового сейму (Stany galicyjskie), директором пошти в Галичині. Його дружиною була Софія Юзефа Чиж, гербу Годзємба (1785-1846).  Польська генеалогія зазначає, що у подружжя було троє дітей:

  • Артур Голуховський (1808-1893) – генерал польського Січневого повстання 1863 р., посол до австрійського парламенту, власник маєтку Лосяч Борщівського повіту.
  • Агенор Ромуальд Голуховський (1812-1875) – відомий австрійський (пізніше австро-угорський) політик, міністр внутрішніх справ Австрійської імперії (1859-1861), намісник цісаря в Галичині (1849-1859, 1861-1868, 1871-1875 рр.), власник Гусятина (на Тернопільщині), Гніздичева (нині смт. Жидачівського району Львівської області) та Янова (смт. Івано-Франкове, Яворівського району).
  • Станіслав Людвік Голуховський (1818-1874) – власник маєтку Синьків в Борщівському повіті (нині  с.  Синьків Заліщицького району Тернопільської області), член  Галицького крайового сейму.

Про ще одного сина Войцеха  та  Софії Голуховських Броніслава, який народився у 1811 р., в літературі немає жодних відомостей. Не згадує про нього і польська генеалогія.

Виявлене поховання породжує ряд запитань: яке відношення мають Голуховські до Клекотова, адже їх рід більше пов’язаний з Тернопільщиною та Львовом. Чому саме тут з’явилася ця могила? Чи пов’язано це з австро-російським кордоном?

Очевидно, щоб дати відповіді на ці та інші запитання, потрібні подальші дослідження, які мали би розкрити таємницю роду Голуховських. Тому сподіваємося, що наступні розвідки дозволять відкрити нові сторінки з минулого нашого краю понад 200-річної давності.

За матеріалами книги Стрільчук В. Клекотів — село на кордоні. Матеріали з історії. — Дрогобич: «Трек ЛТД», 2012. – 416 с.

[1] Перші літери слова втрачені. Припускаємо, що це “YEDENASTU“ (одинадцять).

Про вислів «пропасти, як у Бродах»

У 2017 р. побачила світ українською мовою книга австрійського письменника, журналіста, перекладача Мартіна Поллака «До Галичини. Про хасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини» (Чернівці: Книги-ХХІ, 2017, 272 сторінки. Переклад із німецької Нелі Ваховської). Ця праця, що вперше вийшла друком у 1984 р., є своєрідною подорожжю Східною Галичиною та Буковиною періоду Австро-Угорщини. Мандрівка, яку здійснив автор, є уявною, бо зробити таку реальну подорож у той час було неможливим. Опираючись на літературні джерела, старі часописи, світлини, працюючи у бібліотеках та архівах, автор у вигляді невеликих репортажів описує міста, містечка та села історичних областей Західної України. Окрема замальовка під назвою «Пропасти, як у Бродах» є і про наше місто (сторінки 223-239). Основою уявного міста Броди кінця ХІХ – поч. ХХ століття для автора служать твори австрійського письменника Йозефа Рота – «Євреї в мандрах», «Марш Радецького». Саме з них у репортажі наводяться чималі цитати, котрі описують невелике провінційне місто на кордоні Австро-Угорщини і Росії, яке було «бідненьким і брудним, і тільки полущені фасади й занедбані споруди нагадували про колишню розкіш» (с.232-233) великого центру транзитної торгівлі між Сходом і Заходом.

«Пропасти, як у Бродах» – цей  вислів, який, очевидно, з’являється у 1880-х роках, після скасування вільно-торгового привілею, коли Броди почали занепадати і ставати провінційним та забутим містечком. «Пропав, як у Бродах»  – говорили, «коли хотіли наголосити, що когось тяжка недоля закинула в похмуре і печальне місце, звідки не втекти» (с.234). Інше тлумачення цього вислову пов’язує автор із ще однією сторінкою тогочасних Бродів – міста контрабандистів, яких у нас ще називали «пачкарями». Контрабандистам не завжди вдавалося успішно перетнути кордон, і хто потрапляв у руки митників чи жандармів, назавжди втрачав свій нелегальний товар. Тому й говорили: «пропав, як у Бродах».

Матеріал про наше місто, викладений у книжці Мартіна Поллака, багато в чому перегукується із подібними описами Бродів іншими мандрівниками, і це закономірно, адже подорож його була уявною та базувалася на різного роду джерелах. Однак авторський стиль, окремі підмічені факти роблять репортаж цікавим для читачів і цінним для краєзнавців.

Підготував Василь Стрільчук

Українська бурса як осередок національно-патріотичного виховання покоління борців за волю України

31 жовтня 2017 р. минуло 115 років від часу, коли у Бродах було започатковано створення особливої інституції, яка в подальшому відігравала важливу роль у національному житті нашого краю аж до 1939 р.

Цього дня у 1902 р. група активних діячів на чолі з учителем Цісарсько-королівської гімназії ім. кронпринца Рудольфа в Бродах доктором Василем Щуратом вирішила заснувати товариство «Русько-українська Повітова Бурса» і підписала статут. Серед ініціаторів-засновників, окрім В. Щурата, були місцеві священики – професор гімназії о. Іван Туркевич, парох с. Суховоля о. Михайло Олексишин, парох с. Корсів о.Іван Чировський, парох с. Лешнів о. Микола Герасимович, о. Анатоль Долинський з м. Броди, катехит виділової школи у Бродах о. Юліан Дзерович, цісарсько-королівські судові ад’юнкти Григорій Питляр та Іван Герасимович, професор гімназії Василь Санат. Як зазначалося у документі, метою товариства було «помагати убогій русько-украінській шкільній молодежи всіма своіми средствами і пособляти вихованю тоі-ж молодежи в нацйональнім релігійно-моральнім дусі». І хоча перша редакція цього документа була відкинута Намісництвом через певні неузгодження і зауваження, початок було зроблено. Нову редакцію статуту Товариства Галицьке намісництво зареєструвало через декілька місяців – у лютому 1903 р.

Ключовою проблемою, яка стояла перед Товариством, було пошук відповідного приміщення, де могли б проживати українські діти, які доїжджали з довколишніх сіл і містечок на навчання у місцеву гімназію чи інші школи Бродів. Спочатку українська громадськість винайняла таке приміщення на вулиці Львівській (нині 22 січня), згодом заклад розміщувався на розі вулиць Філіпа Цукра та Музичної (нині ріг вулиць академіка В.Щурата та В. Хроновича), де проживав і сам професор Василь Щурат. А вже пізніше в районі вулиці Бузової (на межі міста Броди і приміського села Великі Фільварки) було вибудовано двоповерхову споруду української бурси з відповідними приміщеннями (їдальнею, бібліотекою,  кімнатами для занять, для проживання учнів і префекта закладу).

До Першої світової війни у Бродах окрім української бурси, діяла польська бурса ім. Юзефа Коженьовського, москвофільська бурса імені Єфимовича, а також свій заклад мала і найчисленніша у місті іудейська громада.

Українська бурса перестояла воєнні лихоліття 1914-1920 років, зазнавши часткових руйнувань. У 1923  році заклад отримав нове ім’я «Українська бурса імені Маркіяна Шашакевича» і після відбудови продовжував свою роботу до 1939 р.

Значення товариства Української бурси і створеного ним закладу як виховного та просвітнього осередку важко переоцінити. Завдяки цьому українська молодь краю мала можливість здобути добру освіту у стінах Брідської гімназії чи інших шкіл міста як в період Австро-Угорщини, так згодом і в період Другої Речі Посполитої. Тут проходило національно-патріотичне та релігійне виховання молодого покоління, на долю якого випало чимало різних випробувань і, зокрема, боротьба за Українську державу впродовж ХХ ст. Вихованцями, або як писали тоді «питомцями», бурси були такі відомі згодом діячі, як: четар УГА, краєзнавець Павло Дубас (1894-1972), науковець, поет, перекладач Василь Ящун (1915-2001), ідеолог національно-визвольного руху 1940-50-х років, полковник УПА Петро Федун – «Полтава» (1919-1951), командир куреня УПА «Перемога» в ТВ «Гуцульщина», окружний провідник ОУН Буковини Юліян Матвіїв (1914-1953), член ОУН, відомий пластовий діяч Андрій Турчин (1912-2004), крайовий референт Юнацтва ОУН(б) Південно-Східних українських земель у 1943-1944 рр. Юрій Федорук – «Лемко»(1921-1944)  та багато інших.

P.S. Дізнатися більше про історію будівлі української бурси в Бродах, яка нині є частиною розбудованого у 1970-х роках приміщення сучасної Бродівської СЗОШ І-ІІІ ступеня №2, можна  у статті:

Ульянов В. Будівля української повітової бурси ім. Маркіяна Шашкевича та її доля у 1940-1991 рр. // Гімназія в Бродах: від минувшини до відродження. З нагоди 10-річчя відродження. Випуск 1. – (Матеріали першої науково-теоретичної конференції 31 жовтня 2007 р.). – Броди.2008. – С. 19 – 32.

Підготував Василь Стрільчук

 

Михайло Романюк – кандидат на здобуття Обласної премії імені Героя України Степана Бандери

Для багатьох брідщан, які цікавляться історією національно-визвольних змагань 1930-50-х років, є добре відоме ім’я історика Михайла Романюка. Науковець народився у Бродах, навчався у Бродівській середній школі №1, закінчив історичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка за спеціальністю «історик, викладач історії». Деякий час Михайло працював вчителем історії та правознавства Бродівської гімназії імені Івана Труша, а згодом – у середній школі № 91 м. Львова.

Нині Михайло Романюк – кандидат історичних наук, працює старшим науковим співробітником Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України. Він є директором Центру незалежних історичних студій. Відомий історик є постійним учасником науково-краєзнавчих конференцій «Брідщина – край на межі Галичини й Волині», які щорічно проходять у м. Броди.

Дослідник є автором понад 100 наукових і науково-популярних публікацій. Його статті друкуються у часописі «Визвольний шлях», збірниках наукових конференцій, неодноразово публікувалися і у районній пресі. Він є автором монографій «Золочівська округа ОУН у національно-визвольному русі (1937–1953)», «Петро Федун – «Полтава» – провідний ідеолог ОУН та УПА»; упорядник і редактор двох томів документів «Федун Петро – «Полтава». Концепція Самостійної України», а також упорядник 23-го і 24-го томів «Літопису УПА. Нова серія» та книги «Українська дивізія «Галичина» (Львівщина): історія, спогади, світлини» (спільно з Ігорем Іваньковим).

Сьогодні Михайло Романюк є одним з п’яти претендентів на здобуття Обласної премії імені Героя України Степана Бандери. Зазначимо, що присудження цієї премії передбачається в трьох номінаціях, а саме: громадська, політична та науково-навчальна національна державотворча діяльність. Рішення про присудження премії оголосять не пізніше 14 жовтня – свята Покрови Пресвятої Богородиці.

Отож вболіваймо за нашого земляка і побажаємо йому заслуженої перемоги!

Василь Стрільчук

Фото Володимира Ульянова