Забутий спадкоємець: у Бродах руйнується могила сина Михайла Вербицького

(до 210 річниці від дня народження автора музики державного Гімну «Ще не вмерла Україна»)

Днями відзначали 210 річницю від дня народження о. Михайла Вербицького – автора музики державного Гімну України. Однак мало хто знає, що у місті Броди збереглася могила його сина Івана і невістки Емілії. Саме 7 березня минає 135 років з часу смерті Івана Вербицького (1839–1890) – професора цісарсько-королівської гімназії у м. Броди.

Запис в метричній книзі м. Броди про смерть Івана Вербицького (Джерело ЦДІАЛ України)

Запис в метричній книзі м. Броди про смерть Івана Вербицького (Джерело: ЦДІАЛ України)

Як зазначено в посмертній згадці, опублікованій в щорічному звіті гімназії за 1890 р., Іван Вербицький народився у Львові. Навчався у гімназіях Перемишля і Ряшева, а відтак на філософському факультеті Львівського університету.  У 1864 р. він отримав призначення асистента вчителя в цісарсько-королівській гімназії у Бережанах. Через два роки його перевели до Перемишля, а у 1867 р. знову направлений до Бережанської гімназії. У 1873 р. Крайова шкільна рада призначила його на посаду учителя ц.-к. гімназії у м. Броди, де він працював до самої смерті.

Повідомлення про смерть професора Івана Вербицького з короткими іограічними даними. Щоічний звіт дирекції ц.-к. гімназії ім. кронпринца Рудольфа у Бродах

Повідомлення про смерть професора Івана Вербицького з короткими біограічними даними зі Щорічного звіту дирекції ц.-к. гімназії ім. кронпринца Рудольфа у Бродах за 1890 р.

Іван Вербицький був викладачем історії, географії, вів додатковий курс краєзнавства (регіональної історії). Помер 7 березня 1890 р. від пневмонії та був похований 10 березня на міському цвинтарі м. Броди.

Повне висвітлення життєпису Івана Вербицького ще потребує подальших досліджень. В його біографії чимало суперечностей і білих плям. В Інтернеті можна зустріти непідтверджену згадку про те, що він був директором гімназії у Бродах, є відомості про 4 дітей подружжя Вербицьких (Ольгу, Герміну, Емілію, Ярослава). У Вікіпедії згадано, що дочка Ольга померла у віці 14 років, можливо, від того, що з’їла свіжовипечений хліб та редиску, і була похована у Бродах (могила на даний час не виявлена, можливо, знаходиться біля поховань батьків). Про сина Ярослава (внука композитора) написала Наталя Косиняк, молодший науковий співробітник відділу наукових досліджень музичних творів та фотодокументів Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів ЛННБ України ім. В. Стефаника у своїй статті «Невідомі рукописи музичних творів Михайла Вербицького (із фондів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника)». «Вербицький Ярослав Іванович — внук композитора Михайла Вербицького. Народився 21.12.1872 р. у Бродах. Його батько Іван був директором Бродівської німецької гімназії. Закінчив спочатку цю гімназію, згодом два університети. Знав сім мов. Одружився з італійкою, донькою Карло Бенноні. Її бабця, Франціска Альгай Люстен, була угорською принцесою французького походження. Ярослав Іванович Вербицький помер на 81 році життя, похований 08.09.1953 р. на Личаківському цвинтарі».

 

Попри різні лихоліття і руйнації могила сина Великого Українця збереглася, хоча стан її досить печальний. Напис майже втрачений, читаються лише окремі букви прізвища, написаного польською  мовою (дружина, що померла 16 років пізніше, була полькою за походженням). На щастя, поруч збереглася в значно кращому стані могила жінки Івана – Емілії з Ярошевських Вербицької (1841–1906).

Знищений напис на пам'ятнику Івана Вербицького

Знищений напис на пам’ятнику Івана Вербицького

Пам’ятники подружжя Вербицьких виготовлені у формі обелісків, що стоять на п’єдесталах. Монумент на могилі Івана виконаний з каменю пісковика, правдоподібно, місцевого походження, він встановлений раніше й зазнав ерозії, внаслідок чого літери майже стерлися і погано читаються. Цікаво, що напис на пам’ятнику вибитий із західної сторони (зі спини), як зазвичай буває на похованнях священників. На могилі Емілії обеліск зроблений з теребовлянського каменю. Він зберігся краще. Проте на самому написі з’явилися колонії лишайників, які руйнують камінь. Проблемними є фундаменти надгробків, вимурувані з цегли, яка внаслідок потрапляння вологи і під вагою обелісків потріскала.

Колонія лишайників, що утворилася на пам'ятнику Емілії Вербицької

Колонія лишайників, що утворилася на пам’ятнику Емілії Вербицької

 

Стан фундаментів пам'ятників на могилі Івана та Емілії Вербицьких

Стан фундаментів пам’ятників на могилах Вербицьких

Монументи на могилі сина і невістки автора музики державного гімну потребують якнайшвидшого порятунку і реставрації. Сподіваюся, що дана публікація приверне увагу небайдужих людей, які забажають докластися до збереження цієї маленької частини великої української історії. Важливо, щоб 2025 рік на Львівщині, проголошений роком Михайла Вербицького, став і роком збереження пам’яток, пов’язаних з його пам’яттю і родиною.

Вигляд могили Івана та Емілії Вербицьких, сина та невістки автора музики до державного Гімну України Михайла Вербицького

Вигляд могили Івана та Емілії Вербицьких, сина та невістки автора музики до державного Гімну України Михайла Вербицького

Матеріал підготував Василь Стрільчук

Таємниця 200-літнього балкону на вулиці Золотій

Нещодавно на вулиці Золотій відкрилася одна дуже цікава історична деталь, яку, напевне, ніхто з жителів міста і не помітив. Хоча тут немає нічого дивного, адже поміж свіжими вивісками нових крамниць чи аптек з «ядучими» барвами клаптикових фасадів щораз важче помітити історичний шарм центральної міської пішохідної артерії, яка є обличчям Бродів історичних, занесених до Переліку історичних населених місць України та сучасного економічно-розвиненого містечка Золочівського району Львівської області.

Мова йде про один із давніх балконів старанно обшитих десятки років тому, ще в часи розвинутого соціалізму, пластиковим шифероподібним матеріалом. Цей найдовший кований балкон на вулиці Золотій вирішив упорядкувати молодий власник однієї з квартир другого поверху і зняв фрагмент цієї пластикової обшивки та виявив чудовий рослинний орнамент у вигляді віночка з якимось числами всередині (дивитись фото). Мова йде про будинок за адресою Золота, 4, який є пам’яткою архітектури місцевого значення з номером 1749-м. Часом спорудження будівлі, розміщеної на розі вулиці Золотої та Вірменської, дослідники вважають кін. XVII – поч. XVIII століття. На першій австрійській військовій карті Галичини і Володимирії (т. зв. «карта фон Міга», 1779-1783 р.) на місці сучасної споруди позначено забудову. Подібне бачимо і на плані міста Броди, виконаному лейтенантом Лейсі Луї де Жаном, який датують кін. XVIII ст. На кадастровому плані Бродів 1844 р. місцезнаходження об’єкта відповідає ділянці №802 з будинком №751, який належав Лейзеру Рехерту. Позначена мурована забудова збігається з планом сучасної будівлі. Кам’яницю на вулиці Золотій, 4 можна побачити на гравюрі Р. Зандера із зображенням середмістя Бродів після пожежі 1859 р. У 1880 р. власником будинку був Адольф Горовіц. Близький до сучасного вигляд будівля мала на початку ХХ ст., про що свідчать поштівки того часу.

Отже, на балконі бачимо наступні написи:

№ 751

Р 1825

A 578

З першим числом все зрозуміло і воно означає номер будинку, що повністю підтверджується архівними документами (кадастровою картою та Журналами обліку власників нерухомого майна). Друге число це рік “R[ok] 1825”, що  може свідчити про реконструкцію будівлі й встановлення цього чудового балкону. Щодо третього числа з літерою «А», то можна припустити, що це конскрипційний номер, який присвоювали нерухомому майну в період, коли наші землі ввійшли до складу Австрійської імперії. Ці номери використовували з 1772 р. і до другої половини ХІХ ст.

Попри те, в черговий раз стикаюся з таким цікавим збігом, деякі речі самі нагадують про себе і часом це виглядає дуже символічно. Цьогоріч цьому балкону виповнюється 200 років. Завданням громадян Бродів зберегти цей найбільший та унікальний балкон на вул. Золотій, який є свідком багатої історії нашого міста.

Василь Стрільчук

Автор допису висловлює щиру подяку небайдужому мешканцю нашого міста пану Владу, а також історикині архітектури пані Тетяні Казанцевій за консультацію.

Презентація пілотного українсько-естонського культурного проєкту: “Броди: таємниці старого міста”

6 листопада 2024 р.  на онлайн платформі «Супермаркет рішень для громад» Асоціації малих міст України (АММУ) відбулася презентація пілотного українсько-естонського культурного проєкту: “Броди: таємниці старого міста”. Бродівська громада презентувала інтерактивну карту міста, розроблену Бродівським історико-краєзнавчим музеєм на основі естонської платформи Navicup. Цей телефонний додаток було апробовано до Дня міста Броди у вигляді міського пізнавального квесту.

Зустріч модерувала Оксана Кирилюк, виконавчий директор АММУ, яка розповіла про українсько-естонський проєкт, присвячений 33-ій річниці незалежності України, в якому брало участь багато громад, однак тільки Бродівська громада зуміла пройти цей шлях до кінця і створити інтерактивну карту міста. З привітальним словом до учасників звернувся секретар Бродівської міської ради Руслан Шишка, коротко охарактеризувавши нашу громаду, її розташування, багату історію та культурний спадок, роботу Бродівського історико-краєзнавчого музею в напрямку популяризації історії краю та розвитку туризму. З вітальним словом до учасників звернувся також представник естонської компанії NAVICUP Аско Беренс (Asko Berens) (Естонія), який розповів про співпрацю з музеєм у Бродах над створенням додатку та подальше бажання розвивати цю інтерактивну платформу в культурній, освітній сферах.

Презентацію проєкту провів директор КУ “Бродівський історико-краєзнавчий музей” Бродівської міської ради Василь Стрільчук. Він покроково розповів про історію створення інтерактивної карти “Броди: таємниці старого міста”, які проблеми і труднощі виникали на шляху від ідеї до реалізації проєкту. Окрему увагу доповідач звернув на вибір компаньйона (екскурсовода) – бобра Бродислава, його роль і значення в додатку. Учасники заходу ознайомилися з тим як відбувалася апробація карти, презентацію якої було приурочено до 940-ї річниці з часу першої писемної згадки про Броди. Директор музею розповів також про можливості розвитку платформи Navicup для популяризації культурної спадщини міста та розвитку пізнавального туризму на теренах Бродівської громади, а також подальшими кроками й ідеями.

Учасників заходу, а їх було понад 50 представників різних громад України, зацікавила презентація та додаток Navicup, про що свідчили окремі запитання і дописи в чаті та прохання поділитися презентацією і контактами директора музею.

На завершення заходу пані Оксана подякувала естонським партнерам за співпрацю, Бродівській громаді і музею за успішну реалізацію цікавого проєкту та відзначила, що наша громада є  завжди є досить активною та прогресивною.

 

P.S. Зайти на інтерактивну карту “Броди: таємниці старого міста” можна за посиланням. Необхідно завантажити додаток Navicup на телефон. Якщо ви хочете спробувати свої сили в квесті, то зареєструйтеся. В іншому випадку Вам достатньо мати на телефоні лише програму Navicup, включити gps і бродити історичними місцями Бродів, читаючи історії визначних пам’яток, чи слухаючи їх голосом ШІ.

Архітектурна окраса міста Броди

У сьогоднішній публікації з нагоди 940-ої згадки про місто Броди зупинимося на одній з найвідоміших і найпрезентабельніших будівель нашого міста, що понад 110 років формує його обличчя та архітектурний краєвид. Це будинок сучасного Бродівського фахового педагогічного коледжу імені Маркіяна Шашкевича, а в минулому – будівля повітового суду.

Про саму споруду та установу, яка  майже 80 років функціонує у ній, написано чимало. Варто відзначити ґрунтовну працю науковця Богдана Михалюня «До питання про спорудження повітового суду в Бродах» (Броди і Брідщина. Статті, дослідження, документи / Відп. ред. Д.В.Чобіт. Броди, 2014. С.554-559), спогади громадського діяча, політв’язня, поета, випускника І-го випуску педучилища Євгена Дацюка «Віват, Альма-матір! (До 50-річчя з дня заснування Бродівського педагогічного училища)» (Брідщина. Літературно-краєзнавчий журнал. 1996. № 8–9. С. 3–16.), статтю журналіста Миколи Шуневича «Віхи розбудови і становлення педколеджу імені Маркіяна Шашкевича» (Брідщина – край на межі Галичини й Волині. Збірник 10. Броди, 2017. С. 35–39).  Використовуючи ці та інші матеріали, доповнивши їх нововиявленими фактами, розглянемо історію самої будівлі в контексті історії нашого міста та життя його мешканців.

Поява споруди сучасного старого корпусу Бродівського педколеджу безпосередньо пов’язана з функціонуванням повітового суду в м. Броди. Загалом історія діяльності повітових судів в Австрійській імперії та, зокрема, і в Галичині, як її частині, розпочалася 14 червня 1849 р., коли було видано імператорський патент про судоустрій. У Бродах повітовий суд не мав власного будинку та розміщувався в різних орендованих приміщеннях. Відомо, що на початку ХХ ст. повітовий суд знаходився в будівлі, яка належала магістрату міста і розташовувалася на вул. Ю.Коженьовського (нині будинок відділу освіти – вул. В.Стуса, 22).

старий суд

Будівля старого цісарсько-королівського повітового суду в м. Броди. Вигляд з поштової листівки поч. ХХ ст.

Намір збудувати окреме приміщення для потреб повітового суду виник уперше в 1906 р. Однак до конкретних кроків реалізації цього задуму дійшло в 1909 р. Громада міста хотіла, щоб нова споруда «для різних контор» була збудована на місці аварійних казарм в центрі міста (відомий в минулому «п-подібний» будинок, що знаходився на схід від сучасного майдану Свободи), які на той час стояли пусткою. З цією метою писалися клопотання, висилалися депутації, але уряд сам вирішив збудувати будівлю, кошторис якої мав складати 313 076 корон 15 гелерів, для приміщень  суду, арештів, податкової служби та інспекції з обліку земельного податку в іншому місці.

Наприкінці травня 1909 року управління юстиції оголосило конкурс «на спорудження урядового будинку для приміщення повітового суду, арештів, податкової інспекції та земельної податкової інспекції в м. Броди». В конкурсі переміг львівський архітектор Іполит Слівінський (1866–1932), який крім того був ще відомим політиком (послом до парламенту Австро-Угорщини, членом міської ради Львова), видавцем. Він був знаним і авторитетним спеціалістом у зведенні подібних будівель повітових судів, зокрема у Заболотові (1900 р.), Городенці (1902 р.), Калуші (1903 р.), Долині, а також будівлі дирекції скарбового повітового уряду Самборі (1910 р.) та ін. Після досягнення домовленостей і підписання контракту улітку 1910 р. розпочалися будівельні роботи, якими керував Михайло Домбровський. Цікава інформація про спорудження будівлі записана у альбомі «Історія Бродівського педучилища», що зберігається нині в музеї педколеджу.

«Перші цеглини фундаменту заклав в 1910 році 15-ти річний робочий-каменяр, Луканець Дмитро Петрович. Всю роботу по будівництву робітники виконували ручним способом. Будували будинок 30 робітників, з них 15 осіб 15-річного віку.

– На спеціальних носилках за плечами ми зносили цеглу на І–ІІ–ІІІ поверх, а бетон носили в мішках на спині – згадує каменяр Максимчук Матвій Семенович.

– Всі каміння, граніт обробляли руками. Це була тяжка виснажлива праця робітника».

Згідно з договором загальна вартість робіт повинна була становити 359 444 корони 67 гелерів, а будівництво мало завершитися не пізніше 15 вересня 1911 р. Очевидно, що виконавець вчасно завершив основні роботи. Про це може свідчити і допис у часописі «Львівський кур’єр» («Kurjer Lwowski») від 10 жовтня 1911 р. про те, що «судові урядники поволі переходять із старої будівлі у нову, яка зовні виглядає чудово і знаходиться в спокійному місці». У першій половині 1912 р. проводилися додаткові роботи: забезпечення мурів від вологи та було проведено електричне освітлення фірмою «Техніка» під керівництвом Осипа Бєшльосса. 30 березня 1912 р. відбулося урочисте відкриття будівлі нового повітового суду. Чин освячення здійснили римо-католицький та греко-католицький декани о. Краус та о. Анатоль Долинський. На урочистостях виступали настоятель Підкамінського монастиря о. Стефан Плащиця, начальник суду Владислав Кузінський, нотаріус Ян Вевюрський, бурмистр Бродів доктор Станіслав Ріттель, адвокат доктор права Якуб Бик.

Будівля суду поштівка

Новозбудований будинок повітового суду в Бродах на поштовій листівці, виданій близько 1914 р.

Незважаючи на те, що новозбудоване приміщення суду було освячене і судові урядники працювали вже кілька місяців, податкові службовці з фінансової дирекції та скарбового уряду, які розміщувалися у будівлі кін. XVIII – поч. ХІХ ст., що знаходилася на Старих Бродах (на місці сучасного скверу з пам’ятником 900-річчя першої писемної згадки про Броди), не спішили переселятися до нової будівлі. Як зазначалося у тогочасній пресі, основною причиною цього було те, що урядники остерігались холоду і вологості, які їх чекали в нових приміщеннях. Все це створювало незручності для жителів міста, які «для сплати податку змушені були так далеко ходити». Побоювання тодішніх податківців були не безпідставні. Як повідомлялося у «Львівському кур’єрі» від 13 квітня 1912 р. про події в Бродах: «Сильні паводки затопили майже всі підвали нової будівлі суду, де знаходиться реєстратура. Вода знищила багато актів, і двірник, що жив там, ледве врятувався». Очевидною причиною цього був рівень розміщення самої будівлі відносно центральної частини міста і проблема ґрунтових вод, а крім того й те, що сама споруда суду знаходилася за оборонним валом XVII ст. на місці оборонного рову, яким колись протікала вода. До речі, проблема з підтопленням і до сьогодні нагадує про себе. Таким чином, додаткові роботи для забезпечення мурів від вологи, що проводилися у першій половині 1912 р. (про що згадувалося вище), правдоподібно були пов’язані із вирішенням цієї проблеми. Це і не тільки, очевидно, збільшило первісну вартість будівництва урядового будинку. Між виконавцем і замовником виникла суперечка щодо кінцевої суми розрахунку. Вартість робіт за даними І. Слівінського становила 397 704 корони 23 гелери, однак Міністерство громадських робіт виплатило йому 369 149 корон 72 гелери. Це привело до довгої судової тяганини між виконавцем і замовником, яка тривала до жовтня 1918 р. і невідомо чим завершилася.

Будівля повітового суду складалася з двох корпусів.

  • Г-подібного в плані головного корпусу загальною площею 818,33 м2, який мав 3 поверхи і цокольний поверх та 4-поверхову вежу. Там знаходилися архів податкових актів, друкарня, скарбниця, архів судових актів, кадастрові книги, служба друку, канцелярія, податкова інспекція, служба контролю, приймальні, службові приміщення. Вище розміщалися – служба обліку, служба земельного кадастру, кабінети суддів, зали засідань.
  • Арештанський корпус, або в’язниця мав 2 поверхи і примикав до головного корпусу, утворюючи разом в плані букву «П». Його площа становила 216,49 м2. Там знаходилися камери для в’язнів.

З цією будівлею та установами, які тут працювали, пов’язано чимало відомих імен. Зокрема, відомо, що технічним контролером в Скарбовому уряді працював Філарет Гладилович  (1857–1933) – відомий український громадський діяч, приятель Івана Франка, який був свідком на  його весіллі з Ольгою Хоружинською в Києві. Напередодні Першої світової війни рахунковим асистентом починав тут свою кар’єру Степан Букса – посадник міста Броди в часи німецької окупації, репресований радянськими органами.

У роки Першої світової війни будівля повітового суду зазнала часткових пошкоджень (особливо – інтер’єр) у 1915 і 1916 рр. Приміщення використовувалася для розміщення різних військових частин. Відновлювальні роботи будівлі тривали у 1920 р. і в кількох наступних роках.

В період Другої Речі Посполитої (1920–1939) відбулася судова реформа (1928 р.) і повітовий суд у Бродах, як і інші подібні інституції, було реорганізовано у гродський (міський). Згідно з документами, у міжвоєнний період в будівлі знаходилися міський суд, в’язниця (у двоповерховому корпусі), а також фіскальні органи: Бригада скарбової контролі, Уряд державних акцизів і монополій, Уряд скарбовий податків та оплат скарбових. Урядником Скарбового уряду в Бродах працював Микола Ґошко (1890–1941) – сотник УГА, військовий комендант міст Стрий та Станіславів періоду ЗУНР. У арештантському приміщенні, окрім кримінальних злочинців, утримували і політичних в’язнів, серед яких були і відомий громадський діяч краю, колишній сотник Січових Стрільців, посол від партії УНДО до польського сейму О. Вислоцький, а також член КПЗУ І. Іллящук та ін. З приходом у 1939 р. на територію Західної України більшовиків тут розташувалися районні органи НКВС і прокуратура. З 1940 р. будівлю передали відділу освіти і в ній відкрили російську середню школу, а на першому поверсі розмістився райвно (районний відділ народної освіти).

В роки Другої світової війни споруда зазнала часткових пошкоджень. Ще й до сьогодні на північному фасаді видно чимало слідів від куль чи осколків.

Будівля колишнього суду у Бродах. Фото поч. 1940-х років.

Будівля колишнього суду у Бродах. Фото поч. 1940-х років.

У період нацистської окупації в будівлі функціонував санаторій-лікарня для німецьких офіцерів, які проходили реабілітацію після поранень на східному фронті. З повторним приходом радянської влади, після липня 1944 р., колишню будівлю суду знову зайняв районний відділ НКВС, який почав переобладнувати її під тюрму. Однак місцева влада на чолі з тодішнім головою виконкому Бродівської районної ради Мироном Олексюком зуміла відстояти споруду для культурно-освітніх потреб. Про це, досить не просте протистояння, свідчить ряд документів, віднайдених п. Галиною Тимчук у фондах Державного архіву Львівської області. Зокрема, постанова засідання виконкому Бродівської районної ради депутатів трудящих від 22 травня 1945 р. «Про закріплення приміщення СШ №1 (Вали Вольності, №2)» забороняла Бродівському РВ НКВС займати і перебудовувати на тюрму приміщення колишнього Скарбового уряду, де «за польських часів» поміщався також суд, прокуратура з камерами попереднього слідства, архів повіту, нотаріус та інші установи; зобов’язувала начальника Бродівського РВ НКВС тов. Логачова припинити всі «перебудовчі» роботи в цьому приміщенні; пропонувала закріпити за РВ НКВС під тюрму приміщення згідно з їхнім бажанням – замок або приміщення колишньої української бурси на вул. Бузовій.

Постановою № 1027 від 13 серпня 1945 р. виконкомом Львівської обласної ради народних депутатів було створено Бродівське педагогічне училище. Навчання майбутніх педагогів розпочалося з 1 жовтня 1945 р. Спочатку було три групи: два перших курси і один другий. Поступово відбувалося відновлення та облаштування приміщень будівлі. У арештантському корпусі деякий час продовжувала знаходитися в’язниця НКВС, а згодом після її перенесення та проведення ремонтів ці приміщення переобладнали для гуртожитку. У пізніші роки там розмістилися кабінети музики.

Історія Бродівського педучилища, його випускників та викладачів це окрема багатотомна книга.

Рішенням виконкому Львівської обласної ради народних депутатів № 330 від 24.06.1986 року споруду колишнього повітового суду було включено до державного реєстру пам’яток архітектури місцевого значення. У 1988–1989 роках краєзнавчо-туристський кооператив «Броди» провів реставраційні роботи шпилю та дахів споруди. У 1994 році було завершено роботи з побудови нового корпусу, який був об’єднаний зі старою будівлею через приміщення колишньої в’язниці. У 2002 року на базі педучилища створено педагогічний коледж, якому в 2003 р. присвоєно ім’я Маркіяна Шашкевича.

На даний час ця красива будівля Бродів вимагає уваги і догляду, адже час і  погодні умови роблять свою справу, руйнуючи пам’ятку. Рятунково-реставраційних робіт сьогодні потребує вежа споруди та дахи. Окремої уваги необхідно приділяти і дикому винограду, який покрив більшу частину головного фасаду будівлі, роблячи це місце унікальною фотозоною нашого міста.

 

Підготував Василь Стрільчук

Видавець бродівських поштівок – жертва «Титаніка»

Серед видових бродівських поштівок, які іноді зустрічаються у колекціях філокартистів або на  веб-сторінках (включно з інтернет-аукціонами), є серія поштівок надрукована на дуже якісному крейдованому світло-жовтому папері у зеленуватих або синьо-голубих тонах. Назви зображених локацій та вихідні данні видавців, набраних оригінальними шрифтами, й адресна сітка – насиченого червоного кольору. Однак не тільки зовнішній вигляд вирізняє ці поштівки, а якість та документальність самих зображень, відсутність будь-якої ретуші й вибір оригінальних сюжетів, які практично не зустрічаються у інших видавців бродівських поштівок.

Видавав ці поштові картки видавець з криптонімом «W. L. Bp» на замовлення бродівського підприємця Владислава Коциана (Włladysław Kocyan). Хронологічно це був, вірогідно, один з перших його контрактів на видання великої серії поштових листівок з видами Бродів.  Аналіз доступного масиву видових поштових карток Галичини та інших земель Австро-Угорщини показує, що  «W. L. Bp» друкував поштівки з міськими сюжетами та краєвидами багатьох міст імперії (у Галичині: Львів, Тернопіль, Станіславів, Золочів, Броди, Снятин, Самбір …; на Буковині – Чернівці; міста й містечка у тодішньому Угорському королівстві). Довгий час ім’я видавця було невідомо колекціонерам та дослідникам філокартії (дельтіології). Існувало єдине припущення  – «Bp» це загальноприйняте скорочення від «Budapest – Будапешт». Івано-франківські колекціонери називають свою серію поштівок  від  «W. L. Bp» – будапештською. Першим хто розшифрував цей криптонім був варшавський колекціонер та автор фундаментального двадцяти трьох томного видання «Słownik nakładców i wydawców pocztówek na Ziemiach Polskich, oraz poloników» Єжи Моргулець (Jerzy Morgulec) на початку 2000-х рр. Розшифровка Моргулеця – «Weisz Lipót, Budapest». Проте «Словник» Моргулеця давно вже став бібліографічною рідкістю та малодоступним для пересічного любителя поштових карток. Дослідниця міської історії Львова Ірина Котлобулатова у довідковому апараті до видання «Львів на давній поштівці» (2002 р.) також подала цю розшифровку. Відомо, що поштівки  Вейса видавались на протязі 1907 – 1910 рр. Але їх було видано у такій кількості, що на думку І. Котлобулатової іншим видавництвам треба було би 20-30 років. Сама ж постать Леопольда (в угорській традиції Ліпота) Вейса і дотепер остаточно не досліджена.

Щодо бродівської серії поштівок  Вейса, то вона має інвентарний номер 22895. До того ж кожний сюжет отримав ще й буквений суфікс, наприклад, 22895х. На час написання статті відомо 20 різновидів зображень. Серія має наскрізну нумерацію: поки що від 1246 до 1268. Кожне зображення було, зазвичай, видано два рази: один варіант коштом самого видавця (надписи німецькою мовою, другий – коштом Вл. Коциана (надписи польською та німецькою мовами). Переважна більшість зображень видавцем ніколи не перевидавалась. Є припущення, що Л. Вейс сам ще й фотографував. Однак деякі світлини (ймовірно негативи або типографські кліше), все таки, «пішли в люди» і вже пізніше неодноразово використовувались іншими видавцями.

Новий період дослідження «W. L. Bp» настав після виявлення у пресі 1912 року інформації про загибель у морській катастрофі, що сталася в ніч з 14 на 15 квітня 1912 р. під час зіткнення з айсбергом найбільшого судна у світі пароплава «Титанік», єдиного пасажира другого класу лайнера угорського походження містера Леопольда Вейса 37 років (первинно вік передбачали 42 роки). Тіло утопленика, при якому були знайдені золоті монети та банкноти США та Великобританії, було перевезено до Канади й поховано у Монреалі на кладовищі фундації барона де Гірша. На його надгробку написано: «Талановитий і багатообіцяючий скульптор, член торгової ради Бромсгроув, його роботами захоплюються як у Монреалі, так і за кордоном». Подальше дослідження виявило, що у списках «The Bromsgrove Guild of Applied Arts» вустерширського містечка Бромсгроув (Англія) є місце народження Вейса – угорське місто Веспрем (угор. Veszprém), а не Будапешт як передбачалось раніше. Ця інформація зацікавила угорських дослідників Олівера Рибара (Rybár Olivér) та Золтана Дьоре (Györe Zoltán) з рідного міста Вейса. Було встановлено, що народився Вейс, Ліпот (Лейб) у єврейський родині Веспрема в 1876 р. Невдовзі родина переїжджає до Будапешта, а відтак у Відень, де юнак навчався в Академії образотворчих мистецтв. Додаткову художню освіту Вейс отримав у Парижі та Мюнхені. З часом він залишає рідних у Відні та перебирається до Англії як ювелір і навіть набуває власний магазин. В 1905 р. митець приєднується до Гльдії прикладних мистецтв у Бромсгроуві. Перебуваючи у Бірмінгемі, він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Матильдою Педе (Mathilde Françoise Pëde), з якою він одружився в 1909 р. Разом вони перетинали Атлантику на роковому лайнері в 1912 р. для початку нового життя у Канаді, де Вейс мав роботу та зарекомендував себе талановитим митцем. Але причім тут видавництво поштівок?

І. Котлобулатова вважає, що для остаточної відповіді на це питання бракує декількох документів (ліцензій) про видавничу діяльність Л. Вейса. Ймовірно їх вдасться відшукати у муніципальних архівах Веспрема чи Будапешта. Можна припустити, що під час свого навчання у художніх закладах Європи Леопольд Вейс заробляв фотографією для оплати навчання. Так чи ні, але історики, краєзнавці та дослідники урбаністики ще не раз згадають талановитого та підприємливого угорця за чудову іконографічна колекція поштових карток міст та містечок Австро-Угорщини, які тепер належать різним країнам Європи.

Література

  1. Kotłobułatowa I. Lwów na dawnej pocztówce. – Kraków, 2002. – 491 s.
  2. Kotłobułatowa I. Lwowskie pocztówki – ich wydawcy i nakładcy [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://kuriergalicyjski.com/lwowskie-pocztowki-ich-wydawcy-i-nakladcy/ (02.08.2023)
  3. Léopold Weisz// Encyclopedia Titanica [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.encyclopedia-titanica.org/titanic-victim/leopold-weisz.html (02.08.2023)
  4. Rybár, Olivér; Györe, Zoltán: A Titanic veszprémi áldozata – Weisz Lipót // Veszprémi szemle. – 2020/3. – s. 49-68.

Підготував Володимир Ульянов